Як Російська православна церква стала знаряддям політичної війни
Нечестивий союз:
Як Російська православна церква освячує неофалократичну авторитарну державу.
14.04.2026 Переклад українською та російською мовами виконано Єлизаветою Соколовською 01.04.2026 Докладна стаття Леона (Нік. Черопулоса)
Статтю присвячено моїм улюбленим донькам - Анті та Олександрі
Анотація
Чи є сучасна Росія лише перейменованим Радянським Союзом, чи вона являє собою принципово нову модель авторитаризму? Це питання й далі постає в західному політичному дискурсі й нерідко формулюється з таким ступенем аналітичної неточності, що радше затушовує суть, ніж прояснює її. Уважніший розгляд показує, що путінська Росія - це не продовження радянського комунізму, а його трансформація, яка поєднує інфраструктуру примусу радянської держави зі стратегічно мобілізованою релігійною доктриною.
Сформувалася гібридна система: централізована силова держава, зміцнена не ідеологічним атеїзмом, як у радянський період, а теологічним наративом, узгодженим із державою. Російська православна церква, далека від ролі незалежної духовної інституції, виступає інструментом легітимації політичної влади. У цій конфігурації релігійна символіка, історичний ревізіонізм і моральна риторика використовуються для консолідації влади, формування національної ідентичності та нейтралізації інакодумства. У результаті виникає форма правління, одночасно авторитарна й сакралізована, - модель, що по-новому визначає співвідношення між державою, ідеологією та легітимністю у XXI столітті.
У статті про путінську Росію здійснюється порівняльний аналіз Радянського Союзу та сучасної Росії за Путіна; при цьому стверджується, що остання є не регресією, а еволюцією - переходом від світського авторитаризму до політично інструменталізованої теократичної моделі. У статті також розглядається, як інституційна тяглість, особливо в межах силових структур, поєднується з ідеологічним переосмисленням, формуючи систему, яка водночас є історично вкоріненою та стратегічно адаптивною.
Центральне питання
Як пострадянська держава перетворилася на авторитарну систему з теологічною легітимацією?
Методологічна примітка
Аналіз путінської Росії спирається на порівняльно-історичний підхід для вивчення структурної тяглості та ідеологічних трансформацій між Радянським Союзом і сучасною Росією. Основну увагу зосереджено на трьох ключових вимірах: (i) еволюції державної влади та інститутів примусу; (ii) функціональній ролі Російської православної церкви в політичній системі; і (iii) формуванні ідеологічних наративів, що використовуються для легітимації влади всередині країни та проєктування впливу на міжнародній арені. Поєднуючи політичний аналіз з елементами політичної теології, стаття прагне вийти за межі поверхових порівнянь і виявити механізми, що лежать в основі цієї системної трансформації.
Структура аналізу
Аргументація розгортається у дванадцяти тематичних розділах і розділі з посиланнями:
Щоб зрозуміти нинішню конфігурацію влади в Росії та Білорусі, необхідно починати не з теперішнього керівництва, а з інституційної та ідеологічної спадщини, з якої ця конфігурація постала.
I. Радянський Союз: жорстокий атеїзм в ім’я колективізму
Радянський Союз був насамперед ідеологічним проєктом. Він був атеїстичним, догматичним і, у своїй спотвореній формі, егалітарним. Жінки працювали на заводах і командували військовими підрозділами. Державна пропагандистська машина не визнавала жодної божественної влади, вищої за Комуністичну партію. Релігія придушувалася, церковне майно конфісковувалося, духовенство ув’язнювали, розстрілювали або відправляли до трудових таборів. Більшовицька революція виразно зруйнувала симбіоз між царем і Російською православною церквою, який століттями визначав російську політичну культуру.
Радянська держава вбивала людей у промислових масштабах. Вона штучно створювала голод, утримувала ГУЛАГ, експортувала революцію під дулом зброї та утримувала контроль за допомогою апарату держбезпеки - КДБ, який пронизував усі шари суспільства. Але вона не вбирала своїх катів у ряси й не проголошувала їх святими. Її насильство було, принаймні, відверто ідеологічним. Радянська система стверджувала, що служить Історії, пролетаріатові та майбутньому. Вона не стверджувала, що служить Богові.
Гендерна динаміка радянської держави також була, як це не парадоксально, у формальному сенсі прогресивнішою за ту, яку нині пропагує путінська Росія. Радянські жінки були юридично рівними з чоловіками. Держава потребувала їхньої праці й ідеологічно вимагала їхньої участі. Патріархальна сімейна структура, хоч на практиці так і не була повністю демонтована, не зводилася до рангу політичного принципу. Її не освячували з кафедри. Не існувало жодного патріарха Московського, який проголошував би богословські обґрунтування жіночого підпорядкування чоловікам, бо не існувало й самого патріарха Московського, який мав би бодай якийсь політичний вплив.
Радянська система була жорстокою, як і всяка тоталітарна держава. Але ця жорстокість мала бюрократичний, ідеологічний і світський характер. Вона вдягала своїх катів у форму, а не в церковні шати.
II. Путінська Росія: КДБ-держава, вбрана в ікони
Володимир Путін - продукт КДБ. Він був навчений ним, сформований ним і далі керує країною, спираючись на інституційну культуру, створену цим КДБ. Це не метафора і не образа, а документально підтверджений біографічний факт. КДБ не просто зник після розпаду Радянського Союзу; він провів ребрендинг, реорганізувався і зрештою знову повернув собі контроль над російською державою через постать свого колишнього офіцера.
Те, що відрізняє путінську Росію від радянської системи, - це не лише капіталізм, хижацький, олігархічний капіталізм, який не має нічого спільного з ринковою конкуренцією й цілком підпорядкований криміналізованому накопиченню капіталу, - а й її ідеологічна архітектура. Там, де в Радянського Союзу були Маркс, Ленін і діалектика історії, у Путіна - ікони, ладан і патріарх Кирило. Там, де радянські лідери придушували Церкву, щоб підтримувати ідеологічну монополію, Путін сперся на неї, щоб досягти того самого результату іншими засобами.
Російська православна церква в її нинішньому вигляді, на чолі з патріархом Кирилом (світське ім’я - Володимир Михайлович Гундяєв), функціонує як ідеологічний відділ Кремля. Це не перебільшення. Кирило публічно заявляв, що російські солдати, загиблі в Україні, спокутують свої гріхи жертвою на полі бою. Він благословив вторгнення в сусідню країну. Він подав війну в Україні як метафізичну боротьбу проти західної моральної деградації, зокрема посилаючись на права ЛГБТК+ як на виправдання воєнного насильства. Якщо відкинути богословську оболонку, то перед нами середньовічна політична теологія насильства, що застосовується в інтересах авторитарної держави XXI століття.
Леон (Нік. Черопулос), автор матеріалів на ActionAgainstChildAbduction.org, з надзвичайною відвертістю проаналізував цю динаміку: Російська православна церква не просто терпить Кремль - вона структурно з ним пов’язана. Багатство Церкви, її інституційна влада та міжнародна присутність залежать від її відносин із російською державою. Натомість вона забезпечує моральну легітимність, якої Кремль не може здобути демократичним шляхом, оскільки такі механізми були системно знищені.
III. Gulfstream патріарха: сакральне лицемірство на висоті
Моральний авторитет Російської православної церкви видовищно руйнується під пильним розглядом. Журналістські розслідування незалежних російськомовних медіа Projekt і Meduza, які Кремль оголосив «небажаними організаціями» саме тому, що вони публікують правду, змалювали образ патріарха Кирила, який є максимально далеким від аскетичного благочестя, яке він публічно сповідує.
Згідно з цими розслідуваннями, патріарх Кирило протягом більш ніж п’яти десятиліть підтримував таємні стосунки з жінкою на ім’я Лідія Леонова (уроджена Холодова). На її ім’я через компанію «Владолид» - очевидне поєднання імен «Владимир» і «Лидия» - оформлено численні предмети розкоші, елітні квартири в Санкт-Петербурзі та Москві, заміські маєтки, а також автомобілі BMW і Lexus. За даними розслідувань, патріарх користується бізнес-джетом Gulfstream G450 вартістю близько 43 мільйонів доларів. Широкого розголосу набула фотографія, на якій він зображений із годинником Breguet вартістю близько 30 тисяч доларів, що спонукало пресслужбу РПЦ спробувати видалити годинник зі світлини у програмі Photoshop; однак його відображення на полірованій поверхні столу залишилося.
Як пише Леон (Нік. Черопулос) у своїй статті «Цінності та мораль - російський міф», опублікованій у січні 2026 року на ActionAgainstChildAbduction.org, моральний авторитет РПЦ не просто страждає від репутаційної шкоди, спричиненої цими викриттями, - він ґрунтується на структурному обмані. Інституція, яка вимагає сексуальної стриманості, матеріального самозречення та покори патріархальним сімейним устоям, тоді як її лідер, як стверджується, має таємну коханку й багатомільйонну імперію активів, втратила будь-яке право претендувати на моральну легітимність.
Це не незначна суперечність. Це визначальна риса системи. У путінській Росії, як і в усіх авторитарних державах, моральні правила існують для тих, ким керують, а не для тих, хто керує. Народові наказують уособлювати «традиційні цінності»: стабільний гетеросексуальний шлюб, багатодітну сім’ю, підпорядкування чоловічому авторитетові та шанобливе ставлення до Церкви й держави. Тим часом еліта діє в умовах того, що Черопулос називає «звільненням від чеснот». Той самий патріарх, який заявляв, що російські солдати в Україні воюють за збереження «душі людства» від західної деградації, за всіма даними журналістських розслідувань, жив життям, яке порушувало майже кожен канонічний обов’язок, який він сам публічно обстоює.
Цілком доречно запитати: що б на це сказав Ленін? Він би відразу все зрозумів. Він називав релігію опіумом для народу. Як зазначає Черопулос, у путінській Росії ця формула Карла Маркса перетворилася з метафори на інструкцію із застосування.
IV. Фалократична держава: маскулінність як політична теологія
Називати путінську Росію фалократичною - не риторичне перебільшення. Це аналітичний опис системи, у якій чоловіче домінування не просто толерується, а інституціоналізується, сакралізується й утверджується через закон, релігію та державне насильство.
Декриміналізація у 2022 році, а згодом повторна декриміналізація домашнього насильства щодо подружжя та дітей після суспільного обурення не були випадковістю російського законотворення. Це був вияв певної політичної філософії. РПЦ відкрито лобіювала це рішення, стверджуючи, що криміналізація чоловіка, який б’є свою дружину, є втручанням в даровану Богом владу чоловіка над сім’єю. Це не середньовічна Європа. Це XXI століття. Це країна «Великої двадцятки» (G20), що має постійне місце в Раді Безпеки ООН.
Концепція «традиційних цінностей», яку Путін і Кирило експортують на міжнародний ринок, зокрема через закордонні парафії Російської православної церкви в таких містах, як Стокгольм і Берлін, - це не культурна вподоба. Це політична зброя. Як докладно описує Черопулос на сайті ActionAgainstChildAbduction.org, міжнародна мережа Російської православної церкви функціонує як інструмент російської м’якої сили, просуваючи світогляд, у якому жіноча автономія, права ЛГБТК+, ліберальна демократія та західні інституційні рамки розглядаються як екзистенційні загрози цивілізації. Закордонні парафії Церкви стають центрами вербування прихильників цієї ідеології, через які вона проникає в діаспорні спільноти Скандинавії, Балкан і Західної Європи.
Особистий досвід, задокументований Черопулосом на його платформі, з жахливою конкретністю ілюструє реальні наслідки цієї ідеології. Його двох дочок, Анті та Олександру, було викрадено у Швеції та вивезено до Білорусі у квітні 2017 року їхньою білоруською матір’ю, імовірно за сприяння та заохочення осіб, пов’язаних із Російською православною церквою у Стокгольмі. Дітей переховували 31 день, і, як свідчать зібрані Черопулосом докази, їх укривали у Свято-Єлисаветинському монастирі в Мінську, яким керував протоієрей Андрій Лемешонок. Відтоді, як їх привезли до Білорусі, вони відвідують монастирську школу «Іхвіс».
Попри те, що Черопулос має виключну опіку, попри те, що Білорусь підписала Гаазьку конвенцію про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей, і попри багаторічні судові розгляди, білоруська правова система, підпорядкована політичній волі Олександра Лукашенка і через нього - Москві, відмовляється виконувати свої міжнародно-правові зобов’язання. Діти залишаються в Білорусі. Їхній батько залишається у Стокгольмі. А Церква й далі залишається поза підозрою в очах білоруської та російської держав.
Ось який вигляд має фалократичний авторитаризм на практиці. Це не абстрактна політична теорія. Це діти, розлучені зі своїм батьком. Це правова система, перетворена на зброю проти того з батьків, який намагався нею скористатися. Це монастир, який заохочує викрадення й укриває викрадача, водночас подаючи себе як дім Божий.
V. Діти як державний ресурс: від радянського колективізму до православної індоктринації
Радянський Союз розглядав дітей як ресурс колективізму. Держава вкладала реальні й масштабні кошти в освіту, догляд за дітьми та підготовку радянських громадян. Це була інструменталізація, а не звільнення, але все ж інструменталізація, спрямована на певне суспільне благо: грамотність, технічну підготовку та ідеологічне формування в межах комуністичного проєкту.
Путінська Росія, особливо починаючи з 2022 року, демонструє значно похмуріше уявлення про дітей як про власність держави. Масова депортація українських дітей з окупованих територій, задокументована міжнародними слідчими й частково така, що стала підставою для видачі Міжнародним кримінальним судом ордера на арешт Володимира Путіна в березні 2023 року, є перетворенням дитинства на зброю в масштабах, небачених у Європі з часів Другої світової війни. Дітей забирають з домівок, розміщують у Білорусі, передають російським сім’ям, повторно реєструють як громадян Росії та піддають ідеологічному перевихованню. Це не побічний наслідок війни. Це цілеспрямована державна політика.
Російська православна церква активно надавала богословське обґрунтування цій політиці. Марія Львова-Бєлова, уповноважена при Президентові РФ з прав дитини, щодо якої Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт, відкрито подала цю програму як акт християнського милосердя, трактуючи насильницьке переміщення українських дітей як моральне спасіння від нібито розкладального впливу прозахідного порядку. Церква не лише не висловила жодних заперечень; навпаки, православні установи в низці випадків безпосередньо виступали як приймальна сторона, тим самим вбудовуючись в інституційний механізм вилучення дітей і сприяючи його функціонуванню.
Аналіз Черопулоса на ActionAgainstChildAbduction.org наочно показує: участь РПЦ у викраденні його дочок - не поодинокий випадок, а відображення ширшої функції Церкви як інституції, що розглядає дітей не як самостійних носіїв прав, а як об’єкти ідеологічного формування, яких слід виховувати як вірних слуг ідеології «Русского мира».
Найпростіший спосіб, як він пише, виростити нове покоління прихильників, лояльних до Путіна й Лукашенка, - це заволодіти ними в ранньому віці, помістити їх у монастирі та церковні школи й відрізати від будь-якого конкуруючого впливу, включно з впливом їхніх власних батьків.
VI. КДБ нікуди не зник, він просто змінив комірець
Швейцарські та російські медіа, що займаються журналістськими розслідуваннями, раніше повідомляли, що патріарх Кирило (Гундяєв) у 1970-х роках був агентом радянської розвідки в Женеві, офіційно представляючи Московський патріархат у Всесвітній раді церков. Якщо це правда, то це означало б, що глава Російської православної церкви на ранньому етапі свого життя був інструментом радянської державної розвідки, впровадженим у міжнародну релігійну організацію, та використовував віру як прикриття для шпигунства. Це також означало б, що Путіна й Кирила пов’язує не лише ідеологічне партнерство, а й спільне професійне минуле.
Двоє колишніх співробітників КДБ: один керує державою, інший - Церквою, і обидва діють спільно, поширюючи російський вплив на міжнародній арені. Радянський Союз насправді так і не закінчився. Він лише змінив червоні зірки на золоті хрести.
У радянську добу КДБ стежив за Церквою як за потенційним джерелом ідеологічного спротиву. За Путіна ж церква й апарат безпеки працюють у тандемі. ФСБ, інституційна спадкоємиця КДБ, і РПЦ обмінюються інформацією, координують меседжі та спільно придушують інакодумство. Коли священник Іоанн Курмояров публічно висловився на підтримку Олексія Навального, його засудили колеги-священнослужителі, переслідувала держава, а зрештою його ув’язнили. Церква не захистила його. Церква схвалила його переслідування.
Такою є архітектура системи Володимира Путіна: держава, заснована на силовому контролі, кооптована Церква, атомізоване громадянське суспільство та судова влада, що функціонує насамперед для легітимації наперед визначених рішень, - усе це підсилюється пропагандистським апаратом, який подає репресії як захист цивілізації від варварства. Радянська модель була принаймні відверто авторитарною. Путінська ж версія прикривається релігійною символікою, надягаючи хрест, заплямований кров’ю.
VII. Білоруська лабораторія: авторитаризм без жодних вибачень
Щоб зрозуміти, до чого прагне путінська Росія, погляньте на Білорусь. Білорусь Олександра Лукашенка - це найвідвертіше нереформована держава радянського типу в Європі, але й вона знайшла в РПЦ корисний богословський інструмент. Свято-Єлисаветинський монастир у Мінську, який очолює протоієрей Андрій Лемешонок, є показовим прикладом того, як релігійні інституції в цій частині світу функціонують як інструменти державної влади, соціального контролю та ідеологічного відтворення.
15 жовтня 2025 року Володимир Путін у Кремлі нагородив Андрія Лемешонка медаллю Пушкіна. Монастир, яким він керує, включає школу, медіакомпанію та велике комерційне підприємство. Лемешонок також фігурував у повідомленнях ЗМІ, пов’язаних із запереченням пандемії COVID-19: у квітні 2020 року з’явилися повідомлення про те, що до 100 із 130 монахинь, які проживали в монастирі, були інфіковані, тоді як Лемешонок публічно заперечував хворобу як загрозу. За повідомленнями ЗМІ, він називав дотримання санітарних заходів духовно неприйнятним. Монахинь було госпіталізовано. Зрештою влада Білорусі розпорядилася тимчасово закрити монастир.
Скандал у Свято-Єлисаветинському Монастирі
І все ж Лемешонок не поніс жодної реальної відповідальності. У Білорусі, як і в Росії, релігійна та політична влада настільки тісно переплетені, що інституції, пов’язані з Церквою, фактично захищені від правових наслідків, з якими зіткнулася б будь-яка світська організація, причетна до подібних правопорушень. Білоруські суди на прикладі справи Черопулоса та багатьох інших справ продемонстрували, що існують не для того, щоб чинити правосуддя, а для захисту інтересів держави та її союзників.
Білоруська лабораторія вчить нас чогось важливого: коли Церква і держава повністю поєднують свої інтереси, звичайні громадяни, покинуті батьки, політичні протестувальники, незалежні журналісти, викрадені діти виявляються цілковито беззахисними. Не залишається жодної інституції, до якої можна було б звернутися. Закон стає зброєю. Правосуддя перетворюється на виставу. І Бог, як з’ясовується, твердо стоїть виключно на боці уряду.
VIII. Експорт «традиційних цінностей»: політична зброя, спрямована проти Заходу
Ідеологія «традиційних цінностей» Кремля - це не просто внутрішня соціальна політика. Це політична зброя, яку застосовують на міжнародному рівні й яка спеціально покликана фрагментувати західні ліберальні демократії, підсилюючи їхні внутрішні культурні конфлікти. Мережа парафій РПЦ у Західній Європі, зокрема церква в районі Маріаторгет у Стокгольмі, описана Черопулосом, слугує інфраструктурою для цього проєкту.
Після анексії Криму Росією у 2014 році закордонні парафії Російської православної церкви активізували просування російської політичної риторики. Це не припущення. Це висновок, якого дійшов Черопулос після багаторічного особистого досвіду спілкування з громадою Російської православної церкви у Стокгольмі, яку він описує як ключове місце у плануванні викрадення його дочок. Церква не є нейтральною. Вона ніколи нею не була. Це інструмент російської держави, що діє під дипломатичним і релігійним прикриттям у демократичних країнах, які надають їй свободи, якими самі ці країни ніколи не могли б користуватися на російській території.
Радянський Союз також діяв у Західній Європі через розгалужені мережі впливу, використовуючи комуністичні партії, профспілки, мирні рухи та культурні організації. Методика не нова. Але КДБ ніколи не мав Бога на своєму боці. Тепер Кремль має - принаймні офіційно. Це створює рівень інституційного захисту, яким ніколи не користувалися світські радянські підставні організації. Комуністичну партію можна розпустити або дискредитувати. Переслідування церкви, навіть тієї, що функціонує як пропагандистський інструмент, тягне за собою політичні витрати, які демократичні уряди не хочуть нести.
Це не випадковість. Це стратегія. Злиття розвідувальної культури КДБ з інституційною недоторканністю РПЦ створило актив із надзвичайною оперативною цінністю. Західні демократії влаштовані так, щоб захищати свободу віросповідання. Кремль перетворив цей захист на зброю проти них.
IX. Мовчання - це співучасть: бездіяльність демократичних держав
Позиція Черопулоса, прямо викладена на сайті ActionAgainstChildAbduction.org, полягає в тому, що мовчання - не нейтралітет, бездіяльність - не дипломатія, а законність без правосуддя - це співучасть. Це не просто особисте кредо, породжене особистим горем. Це політичне спостереження, що має велике значення.
За словами Черопулоса, Міністерство закордонних справ Швеції послідовно відмовляється класифікувати викрадення його дочок як політичне викрадення, вважаючи за краще розглядати його як цивільну справу, приватний сімейний спір. Таке трактування не просто неточне. По суті, це політичне рішення, спрямоване на те, щоб уберегти пов’язану з Білоруссю релігійну мережу від пильної уваги й уникнути дипломатичної конфронтації, яку шведська влада, вочевидь, визнала недоцільною.
Радянський Союз принаймні мав інтелектуальну чесність, визнаючи, що є противником західної ліберальної демократії. Він не вдавав, ніби поділяє цінності Заходу, водночас підриваючи їх зсередини. Натомість путінська Росія досконало опанувала мистецтво діяти всередині демократичних систем, активно працюючи над їхнім руйнуванням. Вона використовує свободу віросповідання для захисту Церкви. Вона використовує свободу слова для посилення своєї пропаганди. Вона використовує міжнародно-правові рамки, зокрема Гаазьку конвенцію, як інструменти, коли це їй вигідно, і ігнорує їх, коли це їй невигідно, тоді як західні уряди практикують те, що Черопулос називає «тихою дипломатією» і що на практиці зводиться до санкціонованого державою мовчання перед фактами задокументованих зловживань.
Демократичні уряди, які миряться з цим і далі розглядають РПЦ як легітимну релігійну інституцію, а не як те, чим вона, відповідно до дедалі переконливіших свідчень, насправді є, - а саме політичну організацію, пов’язану з іноземними розвідувальними структурами й лише прикриту релігійною оболонкою, - виявляють не дипломатичну обачність. У найкращому разі це наївність, у найгіршому - співучасть.
X. Штучна залежність: що церква робить із молодими жінками
Один із найпідступніших і найменш обговорюваних вимірів соціального проєкту РПЦ - це те, що цей проєкт робить із молодими жінками. Не те, що він стверджує, ніби робить, - тобто плекає, захищає та наставляє їх відповідно до божественного закону, - а те, що він фактично породжує: жінок, структурно привчених до залежності, покори й неспроможності діяти як автономні суб’єкти у власному житті.
У богословській системі, яку просуває Російська православна церква і нав’язує через контрольовані нею освітні установи, включно з монастирськими школами, такими як школа «Іхвіс» при Свято-Єлисаветинському монастирі в Мінську, де навчалися дочки Черопулоса, дівчат навчають не критичного мислення, а покірності. Покірності Богові, священникові, батькові, чоловікові. Катехізис покірності тут є всеосяжним: роль жінки визначається її служінням чоловікові, її цінність вимірюється її вірністю сім’ї в тому вигляді, як її розуміє Російська православна церква, а її інтелектуальна допитливість розглядається не як дар, який слід розвивати, а як потенційне джерело духовної небезпеки.
У цій системі дітей навчають того, що думати, але ніколи - того, як думати. Критичне мислення не є педагогічною метою; воно становить загрозу. Дівчинка, яка вчиться ставити під сумнів авторитет священника, зрештою ставитиме під сумнів і авторитет чоловіка. Дівчинка, яка вчиться оцінювати докази, зрештою оцінюватиме й твердження держави. Саме тому люди, здатні до критичного мислення, вважаються небезпечними в інституційній культурі Російської православної церкви в Росії та Білорусі. Незалежне мислення є ворогом будь-якої авторитарної системи, але особливо несумісне воно із системою, що виводить свій авторитет із претензії на божественне одкровення. Неможливо раціональними доводами спростувати слово Боже - і саме в цьому, з погляду освітньої моделі РПЦ, і полягає суть.
Наслідки цього систематичного інтелектуального та емоційного придушення не є абстрактними. Вони і статистично значущі, і суто індивідуальні. Молоді жінки, які вийшли з цього середовища, виховані в переконанні, що їхня цінність визначається радше стосунками, ніж індивідуальністю, що їхнє призначення визначається їхньою біологією та служінням чоловікам, що незалежність є формою гріха, стикаються з украй обмеженими перспективами на майбутнє в суспільствах Росії та Білорусі.
Деякі вступають у шлюб у межах цієї системи й відтворюють ту саму модель у наступному поколінні. Деякі опиняються в насильницьких стосунках, вихід із яких сама Церква системно блокує - через свою інституційну ворожість до розлучення та лобіювання проти законодавства про домашнє насильство. Багато з них, не маючи професійних навичок, фінансової незалежності та психологічної самостійності, які дає справжня освіта, зрештою втягуються в тіньову економіку, найтемніші прояви якої такі держави, як Росія та Білорусь, експортують із вражаючою ефективністю: секс-туризм, мережі торгівлі людьми або шлюби з іноземцями, укладені не з любові, а з відчаю, - у пошуках елементарної гідності й засобів до існування, у яких їм систематично відмовляли суспільства, де вони виросли.
Феномен жінок із колишніх радянських республік, які виходять заміж за західних чоловіків, щоб уникнути бідності та соціальної стагнації, настільки добре задокументований, що став культурним кліше. Значно рідше визнається його структурна причина: освітня та соціальна система, яка цілеспрямовано створює залежних жінок, а потім не пропонує їм жодного реального шляху розвитку в межах власних кордонів. РПЦ не просто залишає цих жінок без підтримки. Вона продукує їхню вразливість як функціональну рису, а не як ваду системи, яку обстоює.
Випадки, коли молоді жінки виявляються втягнутими в проституцію - на вулицях Москви, у клубах Мінська або після переправлення до міст Західної Європи, - не є відхиленням від соціального проєкту РПЦ. Це його закономірні результати. Суспільство, яке виховує дівчат економічно та емоційно залежними, позбавляє їх правового захисту від насильства, блокує шляхи самостійного професійного розвитку й водночас відтворює глибоку майнову нерівність, неминуче породжує потік зневірених жінок. А попит, як і на будь-якому ринку, стабільно підтримується тими самими чоловіками, яких Церква наставляє, благословляє, а потім відпускає їм гріхи.
Це не випадковість. Це система. І Російська православна церква, замість того щоб їй протистояти, забезпечує їй богословське підґрунтя та інституційну інфраструктуру. Молодих дівчат, зарахованих сьогодні до монастирських шкіл, таких як «Іхвіс» у Мінську, готують не до життя за власним вибором, а до життя в умовах керованої залежності, у якому єдино допустимими формами самостійності є ті, що служать інтересам чоловіків та інституцій, які їх оточують.
Дочки Черопулоса зараховані до цієї школи. Їхній батько, який має одноосібну юридичну опіку, не може з ними зв’язатися. Церква вважає це актом Божої благодаті.
XI. Гординя через невігластво: прихована ціна культурної амнезії
Існує особливий вид гордині, притаманний саме тим, хто не знає власної історії. Це не гординя, що постає з реальних досягнень, яка, хоч би як це дратувало, все ж має під собою певний ґрунт, а гординя міфології: колективного образу себе, збудованого на вибірковій пам’яті, свідомій фальсифікації та емоційній потребі відчувати себе винятковими. Саме таким сьогодні є домінантний культурно-психологічний стан російської більшості, і це не випадковість. Він формувався поколіннями й тепер підтримується надзвичайними інституційними зусиллями.
Більшість росіян не знає власної історії в жодному чесному сенсі цього слова. Вони знають лише ретельно відредаговану міфологію: славу перемоги у Другій світовій війні, яку незмінно називають «Великою Вітчизняною війною», - при тому, що союз СРСР із нацистською Німеччиною у 1939–1941 роках зручно вилучено з цієї оповіді; трагедію Західного фронту; гідність російської цивілізації, що виступає оплотом проти занепаду.
Чого вони не знають, або що вони знають і воліють відкидати, - це все інше: систему ГУЛАГу, в якій загинули мільйони їхніх власних співвітчизників; штучно створений голод в Україні; масові політичні вбивства сталінської доби; систематичне знищення неросійських культур у радянській імперії; проникнення КДБ у всі шари радянського суспільства, включно з Церквою; і навмисну інфантилізацію російського суспільства через сім десятиліть інформаційного контролю, який уряд Путіна без видимого розриву продовжив і, за допомогою сучасних цифрових інструментів, посилив.
Наслідком цього історичного невігластва стає така форма цивілізаційної гордині, яка є несприйнятливою до доказів. Росіяни, виховані в уявленні про свою країну як про винятково моральну, винятково духовну й винятково обложену ворожим Заходом, стикаються з фактами, що суперечать цьому наративу, і відмахуються від них як від пропаганди - не тому, що вивчили ці факти й визнали їх неспроможними, а тому, що система, у якій вони були виховані, навіяла їм: будь-яка негативна розповідь про Росію за визначенням є актом західної агресії. Критичне мислення - та здатність, яка дала б громадянинові змогу оцінювати суперечливі твердження, - ніколи не було розвинене, бо його ніколи не дозволяли розвивати.
Це не генетичний і не культурний недолік російського народу. Росія дала світові вчених, письменників, композиторів, математиків і дисидентів найвищого рівня - людей, чия інтелектуальна сміливість і моральна ясність нерідко затьмарювали благополучних західних інтелектуалів. Сахаров, Солженіцин, Навальний і багато інших, чиї імена державний апарат намагався стерти, заплатили високу особисту ціну за відмову прийняти брехню, яку нав’язувала держава. Проблема не в тому, що російський народ нездатний до критичного мислення. Проблема в тому, що цю здатність систематично придушували протягом поколінь інституції держави, система освіти й Церква, об’єднані спільною метою - не дати їй розвинутися.
РПЦ відіграє в цьому придушенні особливу й вирішальну роль. Віра, що вимагає беззастережного підпорядкування церковній владі, педагогічно несумісна з розвитком критичного мислення. Дитину, яку змалку привчають приймати інтерпретацію реальності, запропоновану священником, як саму Божу істину, а скепсис розглядати як духовну хибу, готують до життя в умовах епістемічної залежності. Це не випадковий наслідок релігійного виховання в моделі РПЦ. Це її центральна дисциплінарна функція. Церква навчає - як і завжди навчала в межах цієї традиції, - що істина одна, що Церква нею володіє, а роль мирян полягає в тому, щоб її приймати, а не ставити під сумнів. Дітей треба вчити, що думати. Вчити їх, як думати, - це акт підривної діяльності.
Гординя, що виникає внаслідок такого формування, має цілком специфічний характер. Це не впевненість людини, яка випробувала себе зіткненням із реальністю й вийшла з нього сильнішою. Це крихка, агресивна переконаність людини, яку ніколи не змушували відстоювати свій світогляд перед обличчям справжнього виклику і яка тому сприймає будь-який виклик, яким би обґрунтованим він не був, як особистий і цивілізаційний напад. Саме тому так багато росіян, дізнавшись про вторгнення в Україну в лютому 2022 року, відреагували не жахом, а рефлекторною націоналістичною солідарністю, при тому що майже не мали бодай скільки-небудь точної інформації про те, що насправді відбувалося. Пропаганді не потрібно було переконувати. Їй потрібно було лише підтвердити те, в що вони вже були готові повірити після років інтелектуальної підготовки.
Історична правда, якої росіянам не давали пізнати в усій повноті, включає - і, мабуть, є найболючішою – це історію їхніх відносин з Україною. Твердження Путіна про те, що українці й росіяни - «один народ», зафіксоване письмово й використане як виправдання вторгнення, цілком ґрунтується на історичному невігластві. Росіянин, який знає справжню історію української державності, мови, культури та ідентичності, а також історію радянських репресій, спрямованих саме проти цих аспектів, не зміг би з чистою совістю прийняти наратив про «один народ». Цей наратив є життєздатним лише в суспільстві, яке не знає тієї історії, про забуття якої його просять. Тому те, що ми спостерігаємо сьогодні в Росії, - це не просто авторитаризм. Це довгостроковий результат педагогічного проєкту, що мав місце протягом усієї радянської епохи й був доведений до досконалості за Путіна, у межах якого покоління громадян учили не того, як думати, а того, що думати, і в якому Церква була добровільним інституційним партнером держави в підтриманні цього стану. Народ, який не знає власної історії, не може винести з неї уроків.
Суспільство, нездатне до критичного мислення, не може оцінювати твердження власного уряду. А уряд, який успадкував і апарат стеження КДБ, і ідеологічне охоплення РПЦ, має все необхідне, щоб цей стан зберігався невизначено довго - якщо тільки й доти, доки ціна цього невігластва не стане неможливою для заперечення навіть зсередини.
XII. Висновок: ані радянська ностальгія, ані православні казки
На запитання, з якого ми почали, - чи є путінська Росія Радянським Союзом? - тепер можна відповісти з точністю.
Ні. Вона гірша. Радянський Союз принаймні був відвертим у своєму авторитаризмі. Він не прикривав свої злочини божественною санкцією. Він не використовував Церкву для освячення своїх воєн, легітимації свого патріархального суспільного устрою, сприяння викраденню дітей і морального прикриття інституційної корупції в такому масштабі, що навіть найзакореніліший радянський апаратник почервонів би від заздрощів.
Путінська Росія та Білорусь Лукашенка довели до досконалості дещо ще підступніше: теократично-авторитарний синтез, у якому релігійна легітимність служить політичній владі, чоловіче домінування освячується як божественний порядок, діти розглядаються як ресурс держави, що підлягає формуванню і, коли це політично зручно, переміщенню через кордони, а демократичні інститути на Заході експлуатуються завдяки їхній відкритості, тоді як російські демократичні інститути систематично знищуються.
Патріарх Кирило - не духовний лідер. Він - політичний функціонер, який керує інституцією, що, за словами Черопулоса, з властивою йому прямотою, перетворилася на «пральню для олігархічного багатства і пропагандистську фабрику для вбивств, спонсорованих державою». Його ймовірна коханка живе в розкішній квартирі, зареєстрованій на компанію, що носить їхні імена. Його солдати вбивають українських дітей, а їхня Церква каже їм, що Бог їх прощає. Його союзник у Мінську був нагороджений медаллю Президента Росії в Кремлі та керує монастирем, у якому утримуються викрадені діти.
Ніщо з цього не є таємницею. Усе це задокументовано. Питання не в тому, що таке путінська Росія. Питання в тому, що демократичний світ готовий із цим зробити і як довго він і далі називатиме свою бездіяльність «дипломатією».
Мовчання не слід сприймати як нейтралітет, а бездіяльність - як дипломатію. Законність, відірвана від правосуддя, - чи то в білоруському суді, чи в Міністерстві закордонних справ Швеції, чи в залах Ради Безпеки ООН, - перестає підтримувати порядок і натомість стає інструментом співучасті.
Автор Леон (Нік. Черопулос) Батько Анти та Олександри Європа, 01.04.2026
Переклад: Єлизавета Соколовська
XIII. Джерела та посилання, незалежні медіа
Усі наведені нижче джерела є матеріалами незалежних, не пов’язаних із державою медіа, академічних установ і міжнародно визнаних правозахисних організацій.
• Parliamentary Assembly of the Council of Europe (PACE): Resolution recognizing the ROC as an instrument of Kremlin propaganda, April 2024 https://irf.in.ua/p/142
UA 
EN 
RU 
SK 
IT 
EL 
SV